Легенда "Замок у Невицькому і король Матяш"

Я сподіваюсь, що вам сподобалась попередня публікація. Але якщо дорога довга, то однією легендою не обійдемося. Тож слухайте...

Замок у Невицькім і король Матяш

         Коли Поган-дівча панувало в Невицькім замку, то дуже було зле людям на світі. Бо коли цей замок будували, кожна газдиня мусила нести солодке молоко і курячі яйця; з і того робили ваківку і так мурували.

         Як мадяри прийшли з Азії, то вже цей замок був ніби й по­рожній. Але Поган-дівча не міг ніхто вигнати звідти. А Матяш- ; король - ще піхто не знав, що буде він колись за короля, - І служив тоді в Оріховиці у газди Галайди.

         Пішли вони на поле орати. А в той час пани збиралися короля обирати, коронувати. Многі думали бути за короля! Каже хлопчисько:

- Ходімо, газдо, на коронацію!

         А газда зап’яв істик у землю та й каже:

— Якщо цей істик розів’ється, доки обійдемо свій кавалок землі, то буду знати: хтось із нас може королем стати.

         Доки обійшли, істик розвинувся, вдарив із нього молодник.

І зібралися тоді, пішли на оту коронацію.

         Пустили корону, аби літала, та на кого сяде, той буде за короля.

Літає корона та лиш на хлопчиська сідає. І тричі та коронація була, а все лиш на нього сідала корона. Але його не хотіли пани покоронувати, бо ще малий, та й убогий.

         Тоді хлопець найнявся до одного коваля служити.

         Якось коваль узяв хлопця за плече й побачив у нього на плечах золотий хрест. Тоді коваль каже:

— Я слуга твій буду, не ти мій!

         І почали від того часу робити рушниці - коваль мудрий був! — багнети, шаблі, все, що треба для війни.

         А в місті ще раз була коронація. І знову корона сіла на хлопця. А він уже виріс - такий, як треба, хлоп, і до розуму, й до сили.

         А те Поган-дівча все в замку панувало, ніхто його не міг вигнати: проти дороги до замка гармати нароблені були, заправлені в мурах - ще й тепер такі діри є, - а з іншого боку не можна було зайти, бо замок на скелі зроблений, на горі високій. Хто йшов, того забила, не пустила нікого в світі.

         Матяш, як став королем, як дістав корону, почав із Поган дівчам боротись. Уночі набрав коней, волів, свиней, овець, псів, гусей, курей, качок і багато людей. На кожну тварину прив’язав дзвіночок, свічку й запалив. А- людям наказав рушниці понабивати і десь опівночі так іти коло тої гори.

         І пішло то все до замка. Яка тваринка там була, то кожна піший голос мала, а люди почали стріляти.

         Поган-дівча злякалося. Мало золоту колиску, кинуло її до колодязя. А він був коло триста сяг, рівно з горою. Й усі дорогі речі зметало туди. А само сіло на Татоша — чарівного коня й почало тікати. Але Матяш-король за ним на іншому коні. А ті коні були собі браття, й передній усе долікував заднього.

         Наздогнав Матяш дівча в одному лісі, бо там дуже велика жолудь упала й кінь ковзався. Поган-дівча прокляло тоді той ніс, і вже ніколи не родить жолудь у ньому.

Як Матяш наздогнав дівча, то воно почало проситися:

—      Ти не маєш жінки, я не маю ґазди, то будемо разом царювати.

         Але він на те не зважив, лиш витяг шаблю і стяв Поган - дівчаті голову. Голова скакала мало не на три милі од землі.

         І так спочили люди від того часу. Але дівча походило з Туреччини, й у Туреччині вже знали, що воно пропало. А Матяш-король зібрався до Туреччини дещо дізнатися. Пішов до царя турецького. Каже йому турецький цар:

—      Звідки ти?

—      Я з Угорщини.

—      А чув ти за Матяш-короля?

—      Ой, чув!

—      Та який той був король?

—      Такий акурат, як я.

         А що Матяш-король знав фати на скрипці, то зі скрипкою пішов до того царя й каже:

—      І так знає фати, як я!

         Каже йому турецький цар:

—      Ой якби мені до рук потрапив! Завісив би я його.

         Тоді Матяш-король підписався на воротях царських, що то він. І наказав своєму військові, щоб його чекало на границі, а сам пішов до царя турецького.

         Але підпис, що Матяш лишив на воротях, побачили й схопили його.

І цар йому каже:

—      Ти стяв Поган-дівча, мою родину?

—      Ой я!

—      То зотну я тебе, а хоч завішу, як сам хочеш.

—      То мене завісь.

—      Де тебе вішати?

—      На границі.

—      Оберну тебе лицем у твій край угорський: як будеш на шибениці, щоб дивився, звідки прийшов.

Запряг до воза коні турецький цар, поклали Матяша-короля на віз, а сам цар сів із царицею їхати його смерть дивитися. А Матяш-король везеться й сміється. Каже йому турецький цар:

—      А чого ти смієшся?

—      Сміюся, що передній віз коні тягнуть, а чого задній за ним іде?

         І вийшли там на границю, й закопали стовпи на границі, хочуть вішати Матяша-короля. Тоді Матяш-король каже цареві:

—      Чи можна щось попросити собі?

Цар каже:

—      Можна.

         Тоді Матяш-король тричі задув у таку сурму, як при війську призначено:

—      Скоро, скоро, браття, до мене, бо мені смерть за плечима.

         Його військо зрозуміло, бо близько там було, й підступили

всі довкола, турецького царя тоді схопили й на готовий стовп, котрого він приготував Матяшеві-королсві, завісили.

—      Як ти мене хотів обернути лицем в Угорщину, тепер я те­бе оберну в Туреччину. А через те я сміявся на возі, бо я мусив їхати, але ти чого за мною їхав? То тепер дивись у Туреччину!

         Та так забрався Матяш-король з військом до Угорщини та й королював, доки жив. Розбив замок у Хусті, розбив замок у Гальмині, розбив замок у Середнім, розбив замок Невицький, і тепер вони пусткою стоять.